Підполковник Юрій Ковалюк, який очолює Радивилівський РТЦК у Рівненській області, відкрито висловився про болючі теми війни — від прорахунків командування до морального виснаження суспільства. В інтерв’ю «Четвертій владі» військовий зізнався: власного сина у ЗСУ він не відправить, бо «патріотів уже нема», а ті, хто були, — загинули через безглузді накази.
“Людський ресурс витратили дарма”
Ковалюк не боїться називати речі своїми іменами. За його словами, ще на початку повномасштабного вторгнення українське командування не змогло правильно оцінити наявні людські резерви. Як наслідок — величезні втрати в боях, які, з точки зору тактики, не мали великого сенсу.
«Є командири, які “кладуть” людей батальйонами, — говорить він. — З самого початку не врахували, що ми не маємо такого мобресурсу, як росіяни. І просто кидали людей на м’ясо».
Він має повне право говорити про це: Ковалюк особисто воював у Бахмуті. Саме там, у жорстоких боях, він втратив 24 побратимів менше ніж за місяць. 17 тіл не вдалося забрати з поля бою — спроба врятувати їх могла б коштувати життя ще трьом десяткам людей. Загалом поранення отримали 111 осіб, включно з ним самим. Тоді він залишався єдиним командиром батальйону, що до останнього вів стрілецький бій.
“Наказ важливіший за життя”
Підполковник визнає — в армії цінується не стратегічне мислення, а безумовне виконання команд. Ініціативу карають, навіть якщо вона рятує життя.
«Якщо зберіг людей — тебе знімуть. А якщо виконав наказ і поклав людей — отримаєш орден», — з іронією каже Ковалюк.
Його родина також постраждала від війни. Під Бахмутом зник безвісти його зять — чоловік доньки, яка сама є військовослужбовицею. Після трагедії вона перейшла служити у ТЦК.
“Мобілізація вже не працює”
Командир упевнений: у нинішньому вигляді мобілізація малоефективна. Боєздатних людей дедалі менше, мотивація — ще нижча.
«Зараз патріотів більше нема. Їх усіх знищили. Те, що ми набираємо — із десяти один-двоє будуть воювати. Інші або здаються, або стають СЗЧ», — зазначає він.
“Я би не хотів, щоб мій син туди йшов”
Служба в ТЦК — для Ковалюка не привілей, а важка ноша. Йому боляче дивитися в очі родинам загиблих і зниклих безвісти. Він не вважає себе винним, але почуття відповідальності не покидає.
Комбат зізнається: хотів би повернутися до бойової частини хоча б як заступник комбрига. Але здоров’я вже не те — 57 років даються взнаки.
Син Ковалюка — 22-річний юнак, який ще не підлягає мобілізації. І батько відверто каже: не хоче, щоб він ішов у армію. Після всього, що побачив, він не може дозволити це з чистим серцем.
