Куренівська трагедія: як замивання Бабиного Яру призвело до катастрофи в Києві

13 березня 1961 року в Києві сталася одна з наймасштабніших техногенних катастроф в історії міста — Куренівська трагедія. Того дня Куренівку накрив потужний селевий потік із Бабиного Яру. Бруд, вода, пісок і глина за лічені хвилини знищували все на своєму шляху: будинки, транспорт, підприємства та людські життя. Без домівок залишилися сотні родин, а точну кількість жертв і досі неможливо встановити.

По матеріалам: BBC

Як усе почалося

Ця трагедія не була випадковістю. Вона стала наслідком низки рішень, які ухвалювалися роками. Історія почалася ще наприкінці 1940-х, коли на місці Бабиного Яру, де під час нацистської окупації масово розстрілювали людей, так і не з’явився обіцяний меморіал. Натомість влада УРСР вирішила фактично знищити яр, засипавши його відходами цегельного виробництва, а згодом перетворити територію на зону відпочинку з парком, спортивними майданчиками та іншими об’єктами.

Рішення, яке стало фатальним

У березні 1950 року на технічній нараді в Києві вирішували, куди вивозити відходи від видобутку глини з Петровських цегельних заводів №1 і №2. Спочатку розглядали варіант спрямувати масу трубопроводом у заплаву Дніпра, однак від цієї ідеї відмовилися. Причиною назвали нестачу труб, тривалість монтажу та потребу швидко розпочати роботи. У підсумку ухвалили значно простіше й дешевше рішення — скидати пульпу, тобто суміш ґрунту, піску й води, просто до Бабиного Яру.

Що стояло за офіційними поясненнями

Офіційно це пояснювали господарською доцільністю. Насправді ж під товщею намиву мали зникнути не лише природний яр, а й пам’ять про місце масових розстрілів. Уже 28 березня 1950 року виконком Київради затвердив це рішення. Саме воно й стало початком подій, які через 11 років закінчилися катастрофою.

Небезпечний експеримент

Із технічного погляду проєкт був вкрай ризикованим. У Радянському Союзі ще не застосовували таку технологію для транспортування пульпи з великою концентрацією ґрунту. Проєкт розробили фахівці московського інституту «Будгідромеханізація», однак під час планування не провели повноцінних гідрогеологічних досліджень. Не врахували й того, що глиняне дно Бабиного Яру майже не пропускає воду. Крім того, не виконали належних розрахунків стійкості споруди.

Фатальні порушення під час будівництва

Проблеми лише посилилися під час будівництва. Частину проєктних рішень реалізували з грубими порушеннями. Наприклад, водозабірні колодязі замість двох труб отримували одну, ще й меншого діаметра. Частина елементів взагалі не була оформлена актами. Через відсутність належного контролю система водовідведення від самого початку працювала не так, як мала б.

Як роками накопичувалася небезпека

Замивання Бабиного Яру стартувало у 1951 році. Пульпу подавали з нижньої частини, поступово просуваючись угору. У нижній частині спорудили захисну греблю, а на різних ділянках — дамби. Саме в цей період заклали підґрунтя майбутньої трагедії. За проєктом яр мали заповнювати лише в теплі місяці й лише частину доби, щоб вода встигала відстоюватися та відкачуватися. Насправді ж намив тривав майже безперервно: не вісім, а шістнадцять годин на добу, а взимку — фактично цілодобово.

Попередження, які проігнорували

Через постійне перевантаження дренажна система не справлялася. У яру накопичувалися величезні обсяги води, що посилювало тиск на дамби. Попередження про небезпеку надходили неодноразово. Ще у 1957 році інспекція Подільського району фіксувала, що вода разом із піском виходить за межі об’єкта і затоплює прилеглі території. Однак реальних висновків із цього не зробили.

Плани були важливіші за безпеку

Ситуація ставала дедалі небезпечнішою, але зупинити процес не наважувалися. Цегельні заводи мали працювати на повну, адже Київ активно забудовували, а радянська система вимагала виконання і перевиконання планів. Наприкінці 1960 року Бабин Яр уже досяг проєктної межі заповнення. За нормами, далі пульпу потрібно було спрямовувати в інше місце — до Реп’яхового Яру. Але його не встигли підготувати. Тож керівництво наказало продовжувати роботи в Бабиному Яру.

Останні дні перед проривом

До березня 1961 року ситуація стала критичною. Відкачування води фактично припинили, частину техніки почали згортати, а водозабірні колодязі вже майже не виконували свою функцію. Мешканці Куренівки скаржилися, що вода з яру підтоплює їхні підвали та городи. Однак масштаб загрози їм ніхто не пояснював.

День катастрофи

Вранці 13 березня 1961 року працівник спеціалізованого управління, який оглядав об’єкт, помітив розмив верхньої дамби. Спроба самотужки засипати прорив піском не дала результату. Уже близько 8:30 вода разом із ґрунтом, піском і глиною ринула вниз із Бабиного Яру на Куренівку. Селевий потік, висота якого сягала 8–10 метрів, нісся вулицями, перекидав трамваї, автобуси й автомобілі, руйнував будинки, гуртожитки, виробничі корпуси та спортивні об’єкти.

Масштаби руйнувань

Під товщею багнюки опинилася територія понад 30 гектарів — від нинішнього Подільського узвозу до Куренівського парку. У деяких місцях шар пульпи сягав чотирьох метрів. Усе це тривало близько півтори години, але наслідки відчувалися ще довгі роки.

Скільки людей загинуло насправді

Офіційно радянська влада спочатку повідомляла про 53 загиблих, згодом — про 72. Наприкінці березня урядова комісія озвучила цифру 145 жертв. Проте багато свідчень говорять про те, що реальна кількість загиблих могла бути значно більшою. Люди гинули в транспорті, на вулицях, у будинках і на підприємствах, а частину тіл та останків знаходили ще довго після самої катастрофи.

Чому правда досі неповна

Серед киян роками ходили чутки про тисячі загиблих. Водночас документів, які б точно це підтверджували, досі не виявлено. Але й офіційні радянські дані викликають сумніви. Масштабні розкопки на Куренівці тривали ще багато місяців, а подекуди й роки. Частину ґрунту вивозили, іншу — буквально перелопачували екскаваторами. Попри це, повної та чесної інформації про кількість жертв так і не оприлюднили.

Пам’ять про трагедію

Куренівська трагедія стала не лише техногенною катастрофою, а й символом того, до чого призводять замовчування, зневага до пам’яті та нехтування безпекою. Це була трагедія, яка виникла не в одну мить — її роками наближали бюрократичні рішення, економія, порушення технологій і бажання приховати незручну історію.

Що залишилося після трагедії

Навіть через десятиліття після тих подій Київ досі не знає точної кількості людей, чиє життя забрала катастрофа 13 березня 1961 року. Але одне очевидно: Куренівська трагедія назавжди залишиться одним із найболючіших нагадувань про ціну злочинної недбалості.